“Моя Свєтка вагітна, а ти п’ять років не могла народити мені дитину!” — засміявся чоловік, заводячи додому свою вагітну коханку.
І саме в той момент довідка про безпліддя змінила все.
Я різала кріп і думала про те, що качка в духовці вже має стати золотисто-рум’яною.
Чорничний соус, який так любив Сергій, тихо булькав на плиті.
П’ять років шлюбу.
Я хотіла, щоб цей вечір став особливим.
Я хотіла розтопити кригу, яка наросла між нами за останній рік — тиху, важку, пронизану моєю провиною і його роздратуванням.
На мені була вишнева сукня, яку він колись назвав “кольором пристрасті”.
Я завила волосся.
Нанесла його улюблені парфуми з ванільним ароматом.
Ті самі парфуми, які він перестав помічати приблизно тоді, коли перестав дивитися на мене довше ніж три секунди.
Вхідні двері зачинилися о сьомій тридцять.
Я витерла руки рушником і вийшла в коридор, усміхаючись.
Але усмішка застигла на моєму обличчі, ніби її залили гіпсом.
У дверях стояв Сергій.
Поруч із ним — дівчина.
Молода, років двадцяти п’яти.
Світле волосся, зібране у високий хвіст.
Яскрава рожева блузка обтягувала великий живіт — вагітність на восьмому або дев’ятому місяці.
Вона пахла дешевими квітковими парфумами, перебиваючи навіть ваніль з кухні.
— Знайомся, Аню, — сказав Сергій голосно, ніби представляв гостю на святі. — Це Світлана.
Він усміхнувся ширше.
— А це, Свєт, та сама Аня, яка п’ять років… — він зробив паузу і глузливо фыркнув, — п’ять років не змогла дати мені спадкоємця.
Він зняв взуття, навіть не дивлячись на мене, і кинув ключі на тумбу.
Світлана переступила поріг квартири.
Квартири, яку ми купили разом.
Яку ми ремонтували разом.
Де кожна деталь була моєю надією на сім’ю.
Вона подивилася навколо так, ніби оцінювала музей.
— Цікаво, — сказала вона спокійно. — Але треба буде змінити шпалери. Вони жахливі.
Сергій розвів руками, ніби показував фокус.
— Ми тепер будемо тут жити. Ти ж не проти звільнити місце для мого сина?
Він усміхнувся.
— Для нашого сина. Мого і Свєти.
Я стояла мовчки.
У скронях било так, ніби кров намагалася вирватися назовні.
На плиті ще булькав чорничний соус.
Дім, який мав бути святом, перетворився на чужу сцену.
Світлана тим часом вже оглядала коридор, ніби прикидала вартість квартири.
— Домовленість непогана, Сергію, — сказала вона роздратовано. — Але тут точно треба міняти все. І ці старі меблі, і шпалери…
Вона навіть не подивилася на мене.
Наче я була частиною інтер’єру.
Наче мене вже не існувало в цій квартирі.
І саме в ту мить я зрозуміла:
це не просто зрада.
Це було викреслення мене з власного життя ще до того, як я встигла це усвідомити.