«Тато… моя молодша сестра не прокидається. Ми не їли три дні», — прошепотів хлопчик.
Паніка вдарила миттєво. Андрій навіть не пам’ятав, як схопив ключі. Він просто біг, не розбираючи дороги, і вже за кілька хвилин їхав у бік старого району міста, де знімала квартиру його колишня дружина Лариса.
За вікном миготіли мокрі вулиці українського міста — червневий дощ щойно пройшов, асфальт блищав, як темне скло, і все здавалося занадто звичайним для того, що щойно почув.
Андрій Симоненко ще вранці сидів на нараді. Скляні стіни офісу, запах кави з автомата, сухі голоси про бюджети й дедлайни. Світ, у якому діти існують десь “потім”, а не “зараз”.
Телефон задзвонив о 11:38 з невідомого номера.
Він майже не відповів.
Пізніше він згадає не крик. Не дорогу. Не лікарняні коридори.
А саме цю секунду — як палець завис над екраном.
— Алло? — сказав він.
Спочатку була тиша. Потім — шурхіт, ніби телефон тримали тремтячими руками.
І голос.
— Тато?..
Серце Андрія впало ще до того, як він зрозумів, хто говорить.
— Матвію? Де мама?
Хлопчик ковтнув повітря.
— Софійка не прокидається нормально… гаряча… я трогав лоб… Мами нема… і… їсти нічого.
У кабінеті хтось говорив про підписи, але Андрій уже не чув.
Він просто встав.
І вийшов.
Ліфт здавався нескінченним. Руки тремтіли. Ключі дзвеніли об метал.
Лариса не відповідала.
Знову.
І знову.
Тиша в телефоні була гірша за будь-які слова.
Коли він приїхав до будинку, під’їзд зустрів його запахом сирості, старої фарби й чужого життя. Двері квартири були не замкнені.
Це було перше, що він відчув як удар.
Всередині — тиша, яка не має бути в домі, де є діти.
На кухні — порожня хлібниця, коробка сухих пластівців, баночка кетчупу. У раковині — тарілки з засохлими слідами їжі, якої давно не було.
На стільці — дитяча гумка для волосся.
На підлозі — маленький кросівок.
Матвій сидів у кімнаті, обійнявши подушку.
Він не плакав.
Він просто дивився в одну точку, ніби боявся, що якщо моргне — щось остаточно зникне.
— Я думав, ти не приїдеш, — сказав він тихо.
Андрій опустився перед ним.
— Я тут. Де Софійка?
Хлопчик мовчки показав на диван.
Під тонкою ковдрою лежала маленька дівчинка. Обличчя бліде, губи пересохлі, дихання уривчасте.
Андрій торкнувся її чола.
І світ на секунду зламався.
— Одягаємось. Швидко. — його голос зірвався, але він змусив його триматися. — Ми їдемо до лікарні.
Матвій кивнув, як дорослий, якому давно не дозволяли бути дитиною.
У машині було тихо. Лише глухий шум дощу по даху.
У приймальному відділенні лікарні все рухалося швидко: браслет на руку, запитання, вимірювання температури.
— Коли востаннє їла? — спитала медсестра.
— Позавчора, — відповів Матвій першим. — Я давав сухарі. Вона не хотіла.
Лікар підняв очі.
І в цей момент Андрій відчув, як у ньому піднімається щось темне й неконтрольоване.
Але він нічого не сказав.
Він просто стояв.
Дивився, як його доньку забирають за штору.
Як лікарі говорять тихими, швидкими голосами.
Як життя раптом стає медичною картою.
— Ми стабілізуємо дитину, — сказала чергова лікарка. — Але нам потрібно знати, де була мати.
Андрій гірко всміхнувся.
— Я теж це хочу знати.
І саме тоді телефон знову завібрував.
Не номер Лариси.
А старий акаунт.
Фото.
Кафе. Вишневі вареники. Червоне вино. Жіноча рука з манікюром.
Підпис:
«Нарешті три дні без дітей. Я заслужила відпочинок».
Андрій дивився на екран довше, ніж міг витримати.
Світ навколо ніби відсунувся.
Гудіння лікарні стало далеким.
І в цю ж секунду прийшло друге повідомлення.
Медсестра поруч зблідла, коли побачила його обличчя.
Андрій не рухався.
Бо на екрані було лише кілька слів, які вже неможливо було розігнати з пам’яті…