— Наша маленька акторка нарешті заспокоїлася? — голос Оксани звучав легко, майже святково, ніби вона тримала келих шампанського десь у теплому ресторані, а не телефонувала до дитини, яку залишили саму в темному будинку.
Галина Мельник не відповіла одразу.
Вона подивилася на поліцейського.
Той лише коротко кивнув і непомітно наблизився до столу. Його ручка зависла над блокнотом.
Галина натиснула гучний зв’язок.
— Так, — сказала вона тихо. — Вона поруч.
На іншому кінці лінії коротко засміялися.
— Ну нарешті. Тарас казав, що ти втручаєшся. Ми ж просили не драматизувати Різдво. Дитині треба навчитися дисципліни. Вона знову дзвонила тобі?
Ліля стиснула пальці на пледі. Її маленькі плечі здригнулися.
Галина повільно провела рукою по її волоссю.
— Де ви зараз? — запитала вона.
Пауза.
— Це не твоя справа, Галя, — голос Оксани став різкішим. — Ми дали їй їжу, дім, ялинку. У неї є все. Просто вона завжди хоче привернути увагу. Ти її псуєш.
Поліцейський перестав писати.
Ручка зависла в повітрі.
Старий будинок на околиці міста ніби завмер разом із ними. Лампочки на ялинці миготіли — червоне, зелене, червоне — відкидаючи тіні на стіни, де ще кілька годин тому Ліля сиділа сама й слухала, як у трубах шумить вітер.
Галина відчула, як у грудях щось стає важким і твердим, як камінь у річці.
— Ви залишили дитину одну вночі, — сказала вона.
— Вона не одна, — відрізав голос Тараса, який раптово увірвався в розмову. — Вона в домі. Ми поруч, просто не з нею. Це різні речі.
У кімнаті хтось тихо видихнув — поліцейський.
Служба у справах дітей стояла біля дверей, вже не приховуючи напруги.
Галина відчула, як Ліля притискається до її руки ще сильніше.
— Ти чуєш це, сонечко? — тихо сказала вона, не відводячи очей від телефону.
— Чую, — прошепотіла Ліля.
— Вони сказали, що я погана, — додала вона майже беззвучно. — Що я зіпсувала Різдво.
Галина заплющила очі на секунду.
Потім відкрила.
— Ви зараз скажете мені, де ви, — чітко промовила вона в телефон. — Або я передаю це як викрадення дитини з подальшим залишенням у небезпеці.
У трубці настала тиша.
Така тиша, яка не буває випадковою.
Вона триває рівно стільки, скільки потрібно, щоб людина зрозуміла, що її вже не сприймають як «родину».
— Ти зовсім з розуму зійшла, Галя, — нарешті сказала Оксана. — Це наша дитина. Ми маємо право на виховання. Ми просто хотіли спокійного Різдва без істерик.
— Без дитини, — тихо додав поліцейський, не дивлячись у телефон.
Ці слова зависли в повітрі.
І тоді Оксана сказала фразу, яка змінила все.
— Вона навіть не заслуговує подарунків. Ми їх залишили собі. Вона все одно зіпсує все, до чого торкається.
Поліцейський різко підняв голову.
Служба у справах дітей зробила крок уперед.
Галина відчула, як Ліля здригнулася.
— Досить, — сказала вона.
— Що? — не зрозуміла Оксана.
— Досить, — повторила Галина вже холодніше. — Розмова закінчена.
І вимкнула виклик.
На секунду в кімнаті стало так тихо, ніби навіть ялинка перестала світитися.
Потім поліцейський повільно поклав ручку.
— Ми оформлюємо негайне вилучення дитини з небезпечного середовища, — сказав він.
Ліля не до кінця зрозуміла слова, але зрозуміла тон.
— Я погана? — тихо спитала вона.
Галина різко похитала головою.
— Ти дитина, — сказала вона. — І сьогодні тебе забрали з місця, де дорослі забули, що ти — дитина.
За вікном раптом пролунав різкий звук двигуна.
Фари ковзнули по снігу, по дерев’яній огорожі, по темному вікну, де ще недавно висіла вирізана з паперу зірка.
Хтось повертався.
Але вже було пізно.
Поліцейський підійшов до дверей і відчинив їх.
Холодне повітря з вулиці увірвалося в дім, принісши із собою запах диму, снігу і далеких церковних дзвонів, що нагадували про Різдво, яке мало бути святом.
Ліля міцніше вчепилася в Галину.
— Тітонько… — прошепотіла вона.
Галина нахилилася до неї.
— Я тут.
— Вони повернуться?
Галина подивилася в темряву двору, де вже зупинилася машина.
— Вони вже запізнилися, — сказала вона тихо.
І вперше за весь вечір у її голосі не було страху.
Лише рішення.