Автобус зупинився біля старого приватного сектору о 8:12 ранку, і Ілля Симоненко вийшов на узбіччя так обережно, ніби земля могла передумати й не прийняти його назад.
Три роки в колонії змінюють ходу людини.
Він більше не крокує вільно, навіть якщо ворота вже залишилися позаду.
В одній руці в Іллі був прозорий пакет із довідкою про звільнення, змінною білизною та старим телефоном, який давно не тримав заряд.
В іншій — паперовий стакан кави з автостанції, гіркий і вже холодний.
Вулиця пахла мокрим пилом, травою після поливу і дешевим бензином маршруток, що розверталися біля ринку.
Десь грюкнула хвіртка — і Ілля здригнувся так різко, що кава пролилася на пальці.
Він вилаявся пошепки — не від болю, а від сорому за цей рефлекс.
Свобода не повернула йому колишнє тіло.
Вона просто зняла замок і залишила його всередині самого себе.
Він пішов до батькового дому два квартали, хоча міг викликати таксі.
Йому треба було пройти цей шлях ногами, щоб повірити, що він справді повернувся.
У цьому районі він колись носив портфель до школи, ганяв м’яч до темряви й чув, як батько свистить з ґанку, коли вечеря вже холоне.
Петро Симоненко був людиною простою й упертою.
Він міг годину сперечатися з продавцем через дві гривні здачі, але мовчки віддати сусідці дрова, якщо бачив, що в неї не йде дим із труби.
Після смерті дружини він не став м’якшим — але став тихішим.
Ілля пам’ятав, як батько повісив мамин рушник у кутку з іконами й сказав, що деякі речі тримають дім краще, ніж стіни.
Коли Іллю посадили за бійку, яка вийшла значно страшнішою, ніж він сам розумів тієї ночі, батько приходив на кожне засідання.
Лариса теж приходила, але сиділа рівно, говорила рівно і плакала тільки тоді, коли на неї дивилися.
Вона була другою дружиною батька — жінкою з акуратними нігтями, правильними фразами й холодною здатністю перетворювати чужу слабкість на свою вигоду.
Перші два роки батько писав часто.
Потім листи стали рідшими.
В останньому було лише:
«Головне — вийди людиною, сину. Дім знайдеш там же».
Ілля носив цю фразу як ключ.
Але коли він дійшов до хвіртки — дім уже був не той.
Паркан перефарбували.
Лавку під абрикосом прибрали.
Ґанок був надто чистий, надто чужий.
Біля воріт стояв білий кросовер.
Батько таких машин не любив.
Він казав, що авто має возити картоплю, дошки і людину — а не показувати сусідам, що ти “живеш краще”.
На ґанку Ілля одразу помітив головне — зник мідний дзвіночок.
Він постукав.
За дверима клацнули два замки.
Лариса відкрила у світлій блузці, з ідеально вкладеним волоссям.
Спершу вона подивилася йому за плече.
Потім на пакет.
Потім на обличчя.
— Вийшов, — сказала вона.
Не питанням. Фактом.
— Де тато? — запитав Ілля.
Коридор був так вичищений від Петра Симоненка, ніби його не стало не фізично, а як слід.
— Твого батька поховали рік тому, — сказала Лариса.
Ілля не одразу зрозумів.
— Рік тому?..
— Так. І ми тут тепер живемо. Не влаштовуй сцен.
— Чому мені не сказали?
Вона ледь усміхнулася:
— Ти був у тюрмі, Ілля. Туди не запрошують на поминки.