— Якщо прокинешся в могилі й побачиш над собою вовків, не кричи… Можливо, вони єдині, хто не хоче тебе вбити.
Це була перша думка Олени Коваленко, коли вона відкрила очі й відчула на язиці мокру землю.
Холодна багнюка прилипла до щік, забилася під нігті й важкими грудками лежала на грудях. Десь зовсім поруч хруснула гілка. Над ямою тремтів місячний світ, а п’ятеро великих вовків стояли по краях неглибокої могили й дивилися на неї світними очима.
Олена спробувала поворухнутися, але ноги були майже повністю засипані землею. Руки пекли від подряпин. У скронях стукало так сильно, ніби всередині голови хтось бив молотком по залізу.
Вона хотіла закричати.
Але не закричала.
Вовки не кидалися на неї. Найбільший обережно спустився нижче, підніс морду до її долоні й лизнув пальці теплим язиком. Потім ліг поруч, притулившись боком до її тремтячого тіла, ніби намагався зігріти.
Інші влаштувалися навколо ями.
Не як хижаки.
Як охорона.
Олена заплющила очі й змусила себе згадати останнє, що бачила до темряви.
Лісовий будинок у Карпатах. Вогонь у каміні. Запах диму. Бокал вина в її руці. Данило, її чоловік, що сидів навпроти й говорив, що їм потрібно спокійно поговорити «як дорослим людям».
Вони були одружені десять років.
Десять років обстежень, надій, тихих розмов після чергових невдач і обіцянок, що сім’я — це не лише дитина. Десять років, протягом яких Олена вважала Данила єдиною людиною, поруч із якою можна закрити очі й не боятися прокинутися в чужому житті.
Після кількох ковтків вина її раптово знудило. Кімната попливла. Вона спробувала підвестися, але коліна підкосилися.
Останнім, що вона запам’ятала, було обличчя чоловіка.
Він не злякався.
Він усміхнувся.
— Ви вже вирішили, що будете мене їсти? — прошепотіла Олена, намагаючись пожартувати, хоча губи майже не слухались.
Великий вовк підняв голову й тихо заскімлив.
У цей момент за деревами спалахнуло жовте світло ліхтаря.
— Гром! Сірий! До мене! Що ви там знайшли?!
Чоловічий голос наближався повільно, разом із хрускотом мокрих гілок і важкими кроками по землі.
За кілька секунд біля ями з’явився літній чоловік із сивою бородою, у старій куртці та гумових чоботах. На плечі висів потертий рюкзак, у руці тремтів ліхтар.
Коли промінь світла впав на обличчя Олени, чоловік завмер так різко, ніби натрапив на стіну.
— Господи… дівчино, хто це з тобою зробив?
— Допоможіть… — видихнула вона. — Я не відчуваю ніг.
Його звали Петро Савчук. Він доглядав невеликий цвинтар на околиці райцентру й жив у будинку біля лісу. Колись був дільничним, потім вивчився на фельдшера, але одне старе провадження змусило його піти зі служби й майже припинити спілкування з людьми.
Вовків він виростив сам. Багато років тому знайшов вовчицю, загиблу від рук браконьєрів, а поруч — п’ятьох виснажених вовченят.
— Вони чужих до хати не підпускають, — пояснив він, допомагаючи Олені вибратися з ями. — Але до тебе в яму полізли. Значить, витягували.
Петро загорнув її в стару вовняну ковдру й повів до невеликого будинку. На кухні було тепло. На стіні біля ікон висів вишитий рушник, на плиті остигав великий казан борщу, а на столі стояв яскравий піднос із петриківським розписом.
Звичайні речі.
І саме тому Олена ледь не розплакалася.
Після холодної могили навіть запах теплого хліба здавався доказом того, що вона все ще жива.
Петро не ставив зайвих питань. Він дістав аптечку, перевірив пульс, посвітлив ліхтариком в очі й записав час у старий зошит: 04:36.
Потім обережно склав речі, знайдені біля ями, у чистий пакет: розірвану хустку, брудну рукавичку й телефон із тріснутим екраном.
— Телефон не вмикається, — сказав він. — Але не викидай. І одяг не прати. Коли приїде поліція, усе передамо слідчому.
Олена дивилася на нього нерозуміючи.
— Ви думаєте, мене отруїли?
— Не знаю чим саме. Але це було не вино і не втома. Тебе чимось приспали. Причому такою дозою, після якої можна було не прокинутися.
Він знову торкнувся її зап’ястя, насупився й попросив відповісти на кілька питань.
Коли був останній цикл? Чи були раніше запаморочення? Чому її нудило ще до поїздки?
Олена замовкла.
Петро повільно поставив чашку на стіл.
— Я можу помилятися, — сказав він обережно. — Але тобі потрібно якнайшвидше до лікарні. Є ймовірність, що ти вагітна.
Олена дивилася на нього, не розуміючи слів.
Вагітна.
Вона, яка десять років вчилася не плакати, коли чула чужі щасливі новини. Вона, яка давно перестала купувати тести заздалегідь. Вона, яка приїхала з чоловіком у лісовий будинок, бо Данило сказав, що їм потрібно «почати все спочатку».
У ній могла бути нова життя.
А людина, з якою вона ділила ліжко, можливо, закопала їх обох у землю.
Олена пригорнула долоню до живота й вперше дозволила собі подумати, що усмішка Данила біля каміна могла бути не останнім випадковим спогадом.
Вона могла бути відповіддю.
Петро сів навпроти й запитав прізвище чоловіка.
— Коваленко, — тихо сказала Олена. — Данило Коваленко.
Петро перестав дихати.
Кілька секунд він дивився на неї так, ніби ім’я вдарило його сильніше за будь-яке зізнання. Потім повільно підвівся, підійшов до старої шафи й дістав металеву коробку, яку явно не відкривав багато років.
Всередині лежала папка з пожовклими аркушами, вигоріла фотографія й копія заяви про зниклу жінку.
Петро провів пальцем по краю світлини, але не перевернув її.
— Олено, — сказав він глухо. — Ти маєш побачити одну річ. Але спочатку скажи мені правду: Данило коли-небудь розповідав тобі, що було в його родині до вашого шлюбу?
Вона похитала головою.
І тоді Петро поклав фотографію на стіл лицьовою стороною вгору…