Усі діти та онуки приїхали на похорон Поліни Сергіївни. Вся родина нарешті зібралася разом.
У них п’ятеро дітей, дванадцять онуків і четверо правнуків. Не приїхали лише троє — у них зовсім маленькі діти.
Степан Ілліч залишився сам…
Гірко йому, не уявляє, як жити тепер, як він без своєї Полінки буде?.. Ображається на дружину.
Як Моссад убив п’ятьох сирійських генералів на їхньому власному параді перемоги…
У 1938 році, коли решта авіаційного світу мчала до алюмінію, броні та важчих оборонних гармат, один британський конструктор зробив те, що здавалося авантюрою, що завершить його кар’єру: він хотів побудувати бомбардувальник переважно з дерева, зняти гарматні башти, довірити керування ним лише двом людям і зробити все можливе на чисту швидкість. Американські чиновники глянули на концепцію, відкинули її як не що інше, як фанеру та клей, і не хотіли мати з нею нічого спільного. Навіть у Великій Британії багато впливових людей вважали цю ідею божевіллям. Але коли перший прототип нарешті злетів і почав настільки перевершувати очікування, що старі припущення почали руйнуватися в режимі реального часу, люди, які насміхалися з цього, раптом були змушені зіткнутися з можливістю, яку вони ніколи не передбачали…
Чому Паттон хотів напасти на Радянський Союз у 1945 році – попередження, яке Ейзенхауер відмовився почути…
Японці побудували 6 авіаносців за 3 роки — Америка побудувала 17, і вони перестали їх рахувати…
Ну як же так? Чому? Адже він завжди думав, що це дружина його першим поховає, адже вона на цілих сім років його молодша.
Та й ніколи не скаржилася на здоров’я. До останнього дня завжди сама по господарству справлялася. Все щось метушиться, щось робить.
Він навіть бурчав на неї, мовляв, заспокойся ти, невгамовна. Посидь трохи або полеж.
А вона посміхається, що встигну, на тому світі належуся. Мені легше, коли чимось зайнята.
Та він і сам такий — теж ніколи не любив сидіти без діла. То щось лагодить, то щось майструє.
Тільки ось тепер руки вже зовсім не ті стали, погано слухаються, та й очі бачать погано…
Діти їх ніколи не забували. Завжди приїжджали, завжди привозили купу подарунків і продуктів.
Навіть до себе пропонували поїхати. Кожен із них до себе кликав, але вони ніколи не погоджувалися.
Тут, у рідному домі, доживатимуть. Разом із рідними людьми на кладовищі лежатимуть. Міське життя не для них, не зможуть вони там жити.
А тепер ось після поминок сидять рідні всі разом. Матір згадують, батька шкодують.
Знову навперебій вмовляють старого все ж поїхати з ними. Ну як же він один буде? Він уже зовсім старенький. Йому потрібна допомога.
Ну не можуть вони його одного тут залишити! І постійно з ним тут ніхто залишитися не може.
У всіх сім’ї, робота, діти. Адже не можна щодня сюди приїжджати!
Але Степан непохитний:
— Сказав, що нікуди не поїду, значить — не поїду! Не треба мене вмовляти! І крапка! Цей будинок ми з моїм батьком своїми руками будували.
Тут мої батьки на той світ відправились, тут моя Полінка до останніх днів прожила — значить і мені тут до останньої хвилини бути.
Та й за могилками хто доглядатиме? Раз на рік приїжджатимете? За мене не переживайте — он, продуктів на кілька місяців уперед привезли.
Голодним точно не залишусь. Поки що сам себе обслужити можу. Не хвилюйтеся.
— Тату, ну важко ж одному! Та нудно, навіть поговорити ні з ким. А разом буде легше і веселіше. Знову ж таки, не дай Боже, захворієш — хто допоможе?
Степан Ілліч сидів на ґанку, гріючи на теплому травневому сонці свої натруджені, поорані зморшками руки. З відчиненого вікна кухні долинав дзвінкий сміх доньок та приємний брязкіт посуду — сьогодні знову зібралися всі разом, готували великий сімейний обід. У дворі, здіймаючи куряву і ганяючи м’яча, лементували онуки. Старий заплющив очі і глибоко вдихнув солодкий аромат квітучих яблунь.
Він згадав ту пожовклу коробку з-під цукерок. Того вечора вони акуратно склали всі документи й листи назад у скриню, але тепер вони більше не були важким тягарем чужих таємниць. Вони стали фундаментом їхнього роду. Доказом того, що справжня любов здатна виростити розкішний сад навіть на попелищі чужих трагедій.
Раптом легкий, теплий вітерець сколихнув гілки дерев і ніжно торкнувся його сивої маківки, ніби хтось невидимий лагідно провів долонею по волоссю. Степан Ілліч ледь помітно усміхнувся, не відкриваючи очей, і тихо прошепотів:
— Бачиш, Полінко… Все у нас добре. Наші діти виросли справжніми людьми. Ти тільки дочекайся мене там, не сумуй, а я тут ще трохи за ними пригляну.
