Олена міцніше перехопила кермо своєї білої Toyota RAV4, коли хуртовина перетворила трасу Київ-Чоп на суцільний тунель із білого хаосу. Двірники скажено металися по склу, намагаючись зчистити мокрий сніг, що налипав із кожною секундою. Було 5 лютого. Рівно три роки від того дня.Добродійність і філантропія
Її руки тремтіли, коли навігатор показав наближення до того самого повороту за селом Коростів. Це було місце, де все закінчилося. Саме тут, на 664-му кілометрі, її семирічний син Тимко зробив свій останній вдих. Три роки тому чорна ожеледиця, яку не помітили дорожні служби, відправила їхню машину в неконтрольований занос просто в старий бук на узбіччі. Удар прийшовся на пасажирський бік. Його бік. Бік, який вона, як мати, не змогла захистити.
Олена здійснювала це паломництво щороку. Вона їхала дві години зі Львова, щоб покласти соняшники до маленького дерев’яного хреста, який Олег, її колишній чоловік, прибив до того проклятого дерева. Вона плакала рівно двадцять хвилин на пекучому карпатському вітрі, а потім поверталася додому, ненавидячи себе трохи більше, ніж учора.
Але цей рік мав стати іншим.
Цього року, саме на тому місці, де вона втратила сина, Олена знайде іншу матір, що помирала в снігу. Вона знайде іншу сім’ю, яку знищив цей безжалісний поворот, і постане перед найважчим вибором у своєму житті.
В тій аварії Олена відбулася подряпинами та синцями. Тимко помер через три години в реанімації Стрийської лікарні, поки вона тримала його маленьку долоньку і благала Бога про обмін. Заберіть мене. Поверніть час назад. Зробіть що завгодно, тільки не це.
Потім були три роки пекла. Сеанси у психолога, де пані Лариса ставила м’які запитання, на які Олена не мала відповідей. Три роки, коли Олег повторював: “Це не твоя провина, Лєна”, перш ніж зрештою пішов, бо не міг більше дивитися, як вона знищує себе почуттям провини. Три роки абсолютної впевненості: це була саме її провина. Вона була за кермом. Вона не побачила льоду.
Сніг посилювався. Олена з’їхала на узбіччя о 16:14 — точний час аварії. Вона схопила букет соняшників із пасажирського сидіння. Тимко обожнював їх. Коли вони жили в будинку під Львовом, він зривав їх на городі й дарував їй із тією беззубою посмішкою, від якої серце розривалося від щастя.
Вона пішла до хреста, її черевики хрустіли по свіжому снігу, пара виривалася з рота хмарами. І тут вона побачила їх. Метрів за двадцять від дерева, на тому самому п’ятачку, де колись стояла “швидка”, поки лікарі відчайдушно намагалися запустити серце її дитини.
Щось ворушилося в кучугурі. Вовк.
Вона була велика, сріблясто-сіра, лежала на боці. До її живота тулилися двоє крихітних вовченят, тремтячи всім тілом. Боки вовчиці здіймалися й падали в нерівному ритмі. Олена завмерла. Її мозок почав фіксувати деталі з тією дивною ясністю, яка приходить лише в стані шоку.
Великі сліди лап, глибокі й важкі, вели з лісу до траси, а потім різко обривалися на асфальті. На білому снігу червоніли плями крові, вже припорошені свіжим снігом. Слід волочіння вів від дороги назад на узбіччя. Там, біля відбійника, лежало щось темне і нерухоме.
Олена миттєво все зрозуміла. Самець. Вовк-батько був збитий машиною просто тут, на повороті. Удар відкинув його на кілька метрів. Вовчиця відтягнула його тіло з дороги, бо інстинкт не дозволив їй кинути пару посеред траси. Але він був мертвий. А тепер вона була тут, на тому ж місці, де Олена втратила все, і намагалася зігріти своїх дітей власним теплом, яке стрімко покидало її тіло.
Це було дзеркало. Одна мати, яка втратила все на 664-му кілометрі, зустріла іншу матір, яка втрачала все тут же, в ту саму дату — 5 лютого.
Олена впала на коліна в сніг. Соняшники випали з рук. Вовченята, самці-близнюки, яким було від сили вісім тижнів, намагалися смоктати молоко, але вовчиця вже не реагувала. Вони були такі слабкі, що їхнє скавчання ледь пробивалося крізь шум вітру.
Мати-вовчиця з величезним зусиллям підвела голову. Її жовті очі зустрілися з поглядом Олени. У них не було страху, агресії чи попередження. Там було щось набагато гірше: смирення. Вона помирала і знала це.
Але малим потрібна була допомога.
Думки Олени металися. Вона могла повернутися в машину і викликати рятувальників або лісників. Вони приїдуть через дві, може, три години, враховуючи заметіль. Але при такому морозі, при такій гіпотермії вовки будуть мертві до того часу.
Олена загорнула обох малих у плед і поклала на заднє сидіння RAV4, просто під дефлектори обігріву. Потім вона повернулася за матір’ю.
Лікар Віктор Павлович саме зачиняв зміну у своїй приватній клініці на околиці Стрия, коли почув вереск гальм на парковці. Була сьома вечора вівторка. Він побачив жінку, яка вискочила з засніженого джипа, кричачи:Медичні установи та послуги
— Мені потрібна допомога! Негайно!
Він відкрив задні двері й завмер. Вовчиця і двоє щенят.
— Ви ж розумієте, що я маю повідомити про це лісництво? — сказав він, вже хапаючи ноші. — Це дикі тварини.
— Я знаю! — закричала Олена, допомагаючи йому тягнути вовчицю. — Але спочатку ви їх врятуєте.
