«Він помер від серцевого нападу! Ми його вже поховали», — холодно відрізав командир військової частини, де служив її єдиний син. Але материнське серце відчуло страшну брехню! Те, що жінка побачила вночі на розкопаному цвинтарі, змусило її посивіти…//…Марія народила свого єдиного сина, Богдана, пізно. Він був для неї всім світом, надією та єдиною опорою в житті. Коли хлопець пішов служити, вона жила лише короткими дзвінками, щоранку молячись за його здоров’я.
Та одного чорного дня лунає вирок: Богдан раптово помер і вже поспіхом похований у закритій зоні на кордоні. Жодних прощань. Жодної можливості востаннє обійняти свою дитину. Офіційні папери плуталися: то серцевий напад, то важка пневмонія. Відчай згорьованої матері швидко перетворився на холодний, спопеляючий гнів. Вона відчувала — штабні офіцери ховають очі не просто так.
Разом із молодою нареченою сина Марія вирушає на той самий занедбаний цвинтар. Підкупивши місцевого сторожа та двох копачів, незламна жінка наважується на відчайдушний крок — розкопати свіжу могилу посеред глухої ночі. Лопати важко б’ють об сиру землю, лунає жахливий скрегіт дощок. Зірвана кришка злітає геть…
Марія зазирає всередину і відчуває, як земля миттєво йде з-під ніг. У примарному сяйві місяця вона бачить те, що не вкладається в голові…
